Рівно рік тому на Донбасі почалося чергове перемир’я. У перші місяці обстріли правда майже припинилися, проте з початку зими бойові дії йшли по наростаючій. Селище Шуми стало одним з найяскравіших прикладів того, як російські бойовики порушують будь-які домовленості і закони війни. Детальніше – в репортажі РБК-Україна.
«Всеосяжне припинення вогню» набуло чинності 27 липня 2020 року. Раніше його погодила Тристороння контактна група (ТКГ). Тоді військові пояснювали, що готові максимально дотримуватися перемир’я, щоб дати можливість політикам і дипломатам знайти мирне вирішення конфлікту на Донбасі.
Але всі зусилля української делегації в ТКГ виявилися практично марними. Жодну з досягнутих домовленостей РФ і її бойовики не виконали. Вирішення навіть нагальних гуманітарних питань вони прив’язали до політичного питання – виборів на непідконтрольних територіях.
А щодо дотримання перемир’я справа і зовсім майже дійшла до фарсу. Терористи звинуватили українських бійців у поглибленні позицій біля селища Шуми на околиці окупованої Горлівки. І зажадали провести «спільну інспекцію» – формально під егідою ОБСЄ.
У Києві та інших містах пройшли акції протесту з вимогою не дозволити ватажкам «ДНР» розгулювати по окопах української армії. І від цієї ідеї в кінцевому підсумку все ж відмовилися. А Шуми, як би виправдовуючи свою назву, за минулий рік стали однією з найгучніших точок на карті бойових дій.
«Гра у війну»
Ми йдемо по відкритому полю по розтрісканій землі. Гаряче повітря поглинає стрекіт комах. Ближче до заходу сонця цей монотонний звук розбавлять постріли і поодинокі вибухи. Поки ж в Шумах тихо. Терикони Горлівки безмовно підносяться над степом – але не покидає відчуття, що за тобою постійно стежать. Там у бойовиків добре укріплені позиції з важким озброєнням.
– Загострення зазвичай йде до вечора. Вони ж знають, в які години працює ОБСЄ, ввечері нікого немає, так що «можна постріляти». Часто складається враження, що вони просто «грають у війну», – каже боєць на ім’я Олег, з позивним «Джек».
Тиша навколо нас дуже оманлива. У будь-яку секунду вона може змінитися свистом куль, розривами снарядів або шарудінням «птура» – протитанкової керованої ракети. Такою бойовики 22 квітня обстріляли групу військових – тоді загинув солдат Олександр Луцик. «Птури» прилітали і в будинки мирних жителів, далеко за позиціями української армії.
«Джек» пояснює, що війна тут постійно змінюється, як і зброя, яку використовує противник – здебільшого заборонена Мінськими угодами. Підрозділи окупантів на цій ділянці фронту проходять ротацію щомісяця. Крім місцевих терористів на горлівському напрямку «тренуються» російський спецназ і артилеристи. У кожного свій «стиль» ведення бойових дій.
«Гри у війну» за умовами минулорічного перемир’я тут не може бути в принципі, але і її правила окупанти постійно порушують. Бойовики зайняли будівлю насосної станції, яка постачає водою Майорськ, Горлівку, Донецьк і Маріуполь. Міжнародне право суворо забороняє використовувати такі об’єкти у військових цілях, але там засіли снайпери.
З цим пов’язана і чорна сторінка в новітній історії «Едельвейсів» – бойової бригади, яка вже півроку утримує цей сектор. 26 березня сапери розміновували одну з ділянок недалеко від передових позицій. Бойовики закинули туди заборонену в усьому цивілізованому світі «ПОМ-2». І як тільки бійці приступили до роботи, їх обстріляли з тієї самої «водокачки».
На допомогу першими побігли Максим Абрамович і Сергій Гайченко – вони загинули, намагаючись врятувати бойових товаришів. На той момент вже були вбиті двоє саперів – Сергій Барнич і Сергій Коваль. Хоча Женевські конвенції забороняють стріляти по пораненим і лікарям, бойовиків це не зупинило, як і запит спостерігачів на «режим тиші», який подавали дев’ять разів. До снайперів і кулемета «підключилися» АГС і міномети.
Ще двох поранених під сильним вогнем евакуювали військовий медик Світлана Земліна і сержанти Олексій Косташек і Сергій Сулима. Вони змогли надати допомогу своїм підопічним прямо на полі бою і витягнути їх з-під обстрілу. Всі троє за проявлену мужність були нагороджені. Сулима – посмертно, він загинув через тиждень після порятунку саперів.
– Коли ми проводили евакуацію, вони продовжували стріляти. Але ти якось не думаєш про це в той момент, просто робиш те, що потрібно, – згадує Світлана.
Вона єдина жінка на передовій в Шумах, а всього в роті їх троє. Каже, що таких як вона, в армії стає все більше. Хоча ще чотири роки тому багато хто до її рішення поставився з нерозумінням.
– Ось, тобі 20, чого ти сюди прийшла? У чоловіків трохи інший менталітет і інші думки. Вони ж думали, що я за хлопцем сюди прийшла, але я нікого не шукала, – посміхається медик.
Нас перериває боєць, просить таблетки від головного болю. Отримавши ліки, швидко ковтає і з бравадою відмовляється запити його водою. Світлана в момент суворішає, і ось уже літній військовий слухняно виконує припис. Тут її шанобливо називають «Геннадіївна». Вона поіменно пам’ятає всіх своїх пацієнтів і досі не може повірити, що деяких з них вже немає в живих.
– Пишуть родичі та друзі загиблих. Не знаєш які слова підібрати, що їм сказати. «Світлана, мій син важко вмирав?». І що на це відповісти?
У «мирне життя» їй повертатися складно. Не стільки через привидів війни, як через оточуючих.
– Якось до мами приїжджала, вона у мене продавцем в магазині працює. Раптово прийшли з військкомату, так молоді хлопці почали бігти на всі боки, як по святій воді. Тут картини, як у фільмах жахів, вантажать чотирьох в машину вже без ознак життя, а там вони навіть новин не дивляться, – пояснює Світлана.
Тінь перемир’я
У новинах Шуми часто звучали в березні-квітні цього року, обстріли тут проходили практично постійно. Тоді ситуація на Донбасі і вздовж українського кордону ставала загрозливою. Кремль стягнув до неї стотисячне угруповання своїх військ, а його пропагандисти у відкриту говорили про можливе поглинання окупованих територій, їх ставленики в Донецьку і зовсім – про масштабний наступ.
Ьагато експертів і західних аналітиків назвали ці процеси «брязканням зброєю» напередодні зустрічі Джо Байдена і Володимира Путіна. Ескалація дійсно знизилася напередодні женевського саміту, але перемир’я зникло майже безслідно. Як і самі Шуми – за роки війни від дачного селища залишилося лише кілька вцілілих будинків, пара місцевих жителів, фруктові дерева і багато руїн.
– Перемир’я, звичайно, немає. Вони займають під Горлівкою панівні висоти, часто прилітає те, що заборонено Мінськими угодами. Закидають міни «ПОМ-2». У порівнянні з роком тому стало складніше. Йде підла війна – снайперська. РФ використовує Донбас як полігон в реальних умовах, заїжджають спеціальні групи, а ми тут в ролі здобичіу в якомусь сенсі, – розповідає боєць на ім’я Павло, з позивним «Пакистан».
У бойовій бригаді він служить другий рік, підписав контракт після академії, у свої 23 вже командує взводом, збирається на підвищення. Каже, що авторитет на війні потрібно заробляти своїми знаннями, а не статутом чи командами. Адже армія за минулі роки сильно змінилася. Але до НАТО Україні ще далеко, впевнений боєць.
– По-перше, НАТО не хоче нас багато в чому через велику корупцію, яку досі ніхто не зміг викорінити. По-друге, потрібно піднімати престиж армії і запросити сюди молодих людей. Перейти на повністю контрактну армію з конкурентними зарплатами, – додає «Пакистан».
Але за його відчуттями, про війну все більше забувають, хоча вона триває, і люди гинуть досі. Серед бійців ходить все більше розмов про те, що на Донбасі буде заморожений конфлікт. Підігрівають їх і ідеї політиків відокремити ОРДЛО «стіною» до кращих часів, якщо мирні переговори не дадуть ніякого толку. Хоча Павло з ними не згоден.
– Занадто багато людей загинуло в цій війні. І якщо вони за щось полягли, то ми повинні закінчити цю справу. Може ця війна комусь і набридла. Хоча якби воювали чисто з «ДНР» і «ЛНР», то ми б 100% вже повернули свою землю. Але поки втручаються регулярні війська РФ, нам складніше. Хіба що вирішать втрутитися США і нарешті виконати свої гарантії по Будапештському меморандуму, – резюмує командир.
Невизначеність з майбутнім війни на Донбасі, поряд з житловими та фінансовими проблемами, часто відштовхує навіть підготовлені кадри від подальшої служби в армії. Згідно дослідженню фонду «Повернись живим», в якому взяли участь більше двох тисяч військовослужбовців, 65% бійців не продовжують свій перший контракт. Один з мотивів: «Ми не наступаємо, та сторона не наступає. Що тоді там на фронті робити?».
Всупереч існуючому стереотипу про те, що служити зараз йдуть здебільшого заради непоганої зарплати, в армії вистачає ідейних військових – для яких це набагато більше ніж робота. Серед них і боєць з позивним «Вікінг», контракт з «Едельвейсами » він підписав рік тому, в зоні ООС вже п’ять місяців. Його ми зустрічаємо за чищенням кулемета, але позувати на фото він погоджується тільки з улюбленою гітарою.
– Який інструмент вам більше подобається: цей чи той?
– Дивлячись в яких випадках. Є такі, що ось ця штука як рідна дитина, — вказує на зброю, – а є такі, що крутіше цієї дівчинки немає.
– Чув, що у вас своя група є, чому вирішили змінити музику на війну?
– Ситуація така зараз непевна. Про контракт я давно думав, але не було підходящої частини, з якої хотілося б підписати.
– Чому саме гірно-штурмова?
– Люблю гори і люблю піхоту, – сміється.
«Вікінг» зізнається, що з наказом про наступ воювати було б легше. Адже поки дипломати і політики намагаються домогтися прогресу в мирних переговорах, противник себе особливо не стримує, продовжуючи порушувати всі можливі домовленості, вбиває військових і тероризує жителів Донбасу.
Бійці все частіше дивуються: якщо в країні офіційно немає війни, то чому на лінії зіткнення стоять вони, а не прикордонники і Національна гвардія з надійним тилом з бойових бригад? І така ситуація не може тривати нескінченно: з референдумом або без, але на ці питання потрібно буде знайти відповідь.
